Я – педагог і особистість

Навчаючи – учись, навчаючи – твори, у процесі творчості – навчай

               Кожна людина, чи то доросла, чи то дитина, це особистість, унікальна і неповторна, що має свої власні достоїнства й недоліки. Психологами доведено, що творчі можливості людини безмежні. У кожного з нас прихований величезний творчий потенціал. Проблема лише в тому, щоб дати вихід своїм можливостям.

                  Отже, маю завжди знаходитися в постійному творчому пошуку нових ідей та задумів. Та головне, не вичерпати себе, не спинитися, щоб не відстати від стрімкого плину часу.      

               Я – учитель. І цим дуже пишаюся. Адже саме в освітянській галузі є велика нагода розвиватися й удосконалювати себе постійно. На мою думку,справжній учитель має бути творцем своєї справи.

                Навчаючи інших, багато чому вчуся сама. І тому моє педагогічне кредо – «Навчаючи – учись, навчаючи – твори, у процесі творчості – навчай». Завжди пам’ятаю , що маю бути гарним прикладом в усьому для своїх дітей і для своїх вихованців. Мрію зробити процес навчання джерелом втіхи та задоволення. І тут має бути важливим усе: і приємна посмішка, і спокійний голос, і гарні комунікативні навички, ну і, звичайно ж, почуття гумору.

 Мої випускники

Мої п'ятикласники

З досвіду роботи

         Урок успішний тоді, коли вдалося спочатку здивувати учнів, а потім спрямувати на відкриття нового, заглибившись у процес творчого пошуку.

          Пам'ятаймо, що успіх - це не просто позитивний результат роботи на уроці, це, скоріше, перемога, яку визнали самі ж учні.  Тож, проблема над якою я працюю – це « Створення комунікативних ситуацій на уроках іноземної мови з метою стимулювання креативності учнів».

       Урок планую з цікавої розминки: віршування або римування. Для учнів-початківців використовую римування за малюнками.  Ігрові моменти на уроках допомагають активізувати мовлення учнів, урізноманітнити процес вивчення іноземної мови.

        Епіграфом уроку  використовую афоризми, цікаві висловлювання відомих людей.

       Мовна розминка на уроці, є обов'язковою, адже учні розмовляють іноземною мовою лише 2-3 години на тиждень. Тому, warming up activities допомагають захопити учнів чимось цікавим, налаштувати на серйозніше спілкування. Завдання різноманітні, але цікаві, корисні і обов'язково пов'язані з темою уроку. 

      Плануючи наступні етапи уроку враховую рівень підготовки учнів, їх інтереси та здібності.

            Розвиток діалогічного мовлення - запорука успішному спілкуванню.

     Написання записок, реклам, листівок, листів спонукає учнів вивчати англійську мову краще.

           Творчість дітей особливо виявляється в поетичних перекладах англійських віршів, презентаціях, театральних шоу з казковими героями(особливо подобаються казки сучасної інтерпретації).

    Для підвищення мотивації учнів до навчання, якісного формування комунікативної активності, я впроваджую нестандартні уроки (урок-подорож, урок-шоу, урок-рольові ігри, урок-залік), дискусії, метод проектної роботи,  знайомство з фразеологією англійської мови.

          Ефективність використання пісень для навчання мови пояснюється тим, що пісні на уроці пожвавлюють викладання, вносять різноманітність, викликають позитивні емоції та створюють високу мотивацію. Щоб підтримати інтерес до навчання залучаю дітей до ігрової діяльності. Граючись - діти вчаться. Кожний ігровий момент активізує роботу учня на уроці.

     Складовою частиною своєї роботи вважаю опрацювання країнознавчого матеріалу. Це активізує пізнавальну діяльність учнів, залучає до діалогу двох культур.

     Прагну навчити учнів не просто говорити, а говорити правильно, тому використання таких вербальних засобів навчання як граматичні таблиці та схеми сприяють більш ґрунтовному й легкому засвоєнню навчального матеріалу.

        Таким чином, кожний  урок -  це новизна, творчий пошук учнів і вчителя, співробітництво, радість спілкування іноземною мовою.

Куликівко моя

Презетація до виховного заходу

  "Храм душі, життєдайна земля - 

Куликівщина древня моя..."  

(О. Атрощенко )

Багатий і різноманітний фольклор нашого народу: чарують нас мелодійні пісні та думи, барвисті коломийки та ліричні хороводи. З вікових глибин зринає перед нами фантастичний світ казок; відгомін далеких подій вчувається в легендах. Годі й перелічити всі різновиди, осягнути водночас усе розмаїття легенд, яке ми по праву вважаємо високохудожнім скарбом культури й мистецтва нашого народу, чия невичерпна талановитість, високе естетичне чуття й гострий розум і тепер продовжують примножувати й збагачувати духовну спадщину, що громадилася віками.

Ми - сіверяни з прадідів-дідів,

Чернігівщини та мала краплина,

Що живить суть держави носіїв,

Із нас розпочалася Україна.

( О. Атрощенко )

Куликівська земля - це безмежні поля, це ліси й луги Придесення, це край древній, хліборобський, пісенний, це колиска старому й малому, це родючі землі, працьовиті люди, це моя дорога батьківщина.

Дивовижний мій край,

Мій улюблений край,

Незабутній мій край,

Придесення.

( І. Клейнер )

Куликівщина - це дійсно древній край. Заснована Куликівка в середині XVІІ ст. Уходила вона в Салтиково - Дівицьку сотню Ніжинського полку.

Із указів ХVІІІ століття, збережених у церкві, відомо, що Куликівка входила раніше до складу Ніжинського малоросійського полку, а в церковному управлінні залежала від Київського митрополита, до єпархії якого й відносилась.

Історичний статистичний опис Чернігівської єпархії за 1873 р. повідомляє:

" Село Куликовка Черниговского уезда на большой почтовой дороге между городами Черниговом и Нежином в 32 верстах от первого и в 43 от последнего, простирается на большой дороге на 1,5 версты "

За переказами, Куликівка - село дуже давнє, що проіснувало вже більше семи століть. Якщо взяти до уваги, що Куликівка стоїть на великій дорозі з Чернігова в Ніжин, що проходить тут із початку відкриття сполучення між двома давніми містами, а відповідно теж древньою, отже, можна вважати, що хутір Куликівка з'явився рано на великій дорозі. Жити на великій дорозі заїжджим двором досить вигідно, а тому немає ніякого сумніву, що відразу після відкриття дороги з'явилиcя бажаючі користуватися її благами. Так і виникло поселення Куликівка.

Чому ж Куликівка ?

Легенда говорить, що їхав один чоловік із Чернігова до Ніжина, не поспішаючи, роздивляючись місцевість, придивляючись до лісів, полів, а поміж болотами помітив пагорби. Сподобалось йому місце, і вирішив він збудувати тут хатину над самим болотом. Зазвичай люди боялися боліт, обминали цю місцину й не селились поблизу. А цей чоловік оселився. Адже ж вигідно було. Купці, поштарі, інші подорожуючі люди зупинялись відпочити й просились переночувати в господаря, що жив самотньо. А коли в 1771 році було відкрито поштовий шлях, чоловік заснував постоялий двір-готель для проїжджих.

Якось проїжджав багатий чоловік і сказав: "Оселився, наче кулик на болоті". І з тих пір пройшло багато часу, почали будуватися навкруг пагорба інші поселенці, а село звали Куликівкою. Сьогодні на прапорі та гербі Куликівки зображений кулик.

Згодом на місці першого поселенця, на найвищому місці в Куликівці збудували храм, названий на честь архистратига Михаїла. У 1787 році 17 жовтня Михайлівська кам'яна церква була освячена березенським протоієреєм Сімеоном Любарським. Стоїть вона в центрі селища й сьогодні.

А біля церкви красується озеро Сільське.

Старожили розповідали переказ і легенду про Настю. Колись через Куликівку протікала річечка Настя. Невеличкою вона була, а названа так через те, що під час нападу ворогів дівчина на ймення Настя не захотіла коритися ворогам і потрапити в полон, а тому втопилася в цій річці. Зажурилася річка за дівчиною, її вродою й стала поступово всихати. Та й пересохла, а залишилося тільки озеро там, де втопилася дівчина. А так, що озеро було посеред села, то й назвали його Сільським.

Сьогодні це чудове місце відпочинку для жителів Куликівки. Тут можна відпочити, поніжитися на літньому сонечку, скупатися, або заховатися від спеки в холодочку під вербами, які схилили свої віти до води та й сумують за красунею Настею.

Уся Куликівка колись була розділена на три частини: Січ, Злодіївка, Журавка. На Злодіївці жило багато людей, нечистих на руку. Вони ні з чим не розминались, що "погано" лежало.

Січ - це край, де колись відбувалася кривава січ козаків із поляками, чи , може, турками й татарами. Хто тепер знає?

А я живу в найкращому місці. Це моя улюблена Журавка. Кажуть, що по Чернігівському шляху, на болоті, жило дуже багато журавлів, тому що жителі тут найдоброзичливіші. Люди, ідучи по дорозі, частували птахів хлібом, зерном. Журавлі не боялись їх, сміливо підходили до дороги, щоб поласувати дарами щедрих людей. І сьогодні на нашій Журавці на деревах, на стовпах, на дахах будинків дуже багато лелечих гнізд. У нас їх називають по-різному: журавлі, лелеки, бусли.

Лелека на моїй хаті.

 Чудовим місцем відпочинку для моїх односельців є ліс Селецького. Тут можна годинами вдихати цілюще повітря, насолоджуватися ягодами, милуватися чарівною природою, назбирати грибів, горіхів, послухати спів пташок, зварити запашного супу з грибами...

Старожили згадували, що між Салтиковою Дівицею й Куликівкою жив собі пан Селецький. Розповідали, що в пана Селецького багато було скарбів. Коли люди збунтували, що мало платив їм грошей, то він закопав скарби в землю. Цей скарб і понині в лісі, але й досі ніхто його не знайшов. Давно нема пана, а ліс і сьогодні зветься Селецьким.

Сьогодні наш край багатий лісами, що розкинулися на 9130 гектарах, є заповідники " Ледань ", " Селецьке", грабовий ліс. 

Багатим Селецький  був. У нього був спиртовий завод. І щоб збувати спирт, потрібно було якось транспортувати його. А в цей час пан Дрозд із Дроздівки вирішив побудувати залізницю через своє село. Усі документи вже були оформлені, станція також названа була Дроздівкою. І коли рейки були вже прокладені до Куликівки, надумав пан Селецький перехитрити Дрозда.. Заплатив чиновникам багато грошей, домовився й зробили залізничну зупинку в Куликівці, замість Дроздівки. Пан Селецький відправляв залізницею свій спирт, а назва станції так і залишилася – Дроздівка (бо в документах було вже так записано).

До 2001 року залізнична станція так і називалась – Дроздівка. Їдуть люди в Куликівку, а сходять на  зупинці Дроздівка. Але не судилось куликівцям мати зупинку за назвою свого населеного пункту. У 2001 році залізнична станція стала називатися іменем Бориса Олійника.

Люблять мої односельці їздити в урочище Ольховик ламати калину. Посеред урочища – болото, а навкруги (наче хтось навмисне насадив) красується червона калина. Розрослися кущі, що й болота майже не видно. А легенда розповідає, що коли татари напали на село, то дівчата повтікали до лісу. Добігли до болота, а татари не вертають, наздоганяють, хочуть у полон забрати, у рабство. Вирішили дівчата йти через болото, а там трясовина, ноги втягує багнюка. Побачили вороги, що болото непрохідне, вернулись назад. А дівчата так і не змогли вибратись назад. Розсипалося намисто червоне в одної з дівчат...  На місці намистинок виросли кущі калини. А зернятко в ягідці схоже на дівоче серце. Багато де знають таку легенду, але здається вона в нас правдоподібною, бо раніше, кажуть, там калини не було, лише болото. На початку свого твору я згадувала про село Салтикова Дівиця. Куликівка в середині XVII століття входила в Салтиково – Дівицьку сотню Ніжинського полку. Село Салтикова Дівиця розташоване на мальовничих берегах річки Десна.

Звідки ж пішла назва цього села ?

У сиву давнину жив у цих місцях князь Салтик. У нього була дуже гарна дочка Мирослава. А за Десною було князівство Сеньків. Красень Ярослав був сином князя Сенька. Мирослава та Ярослав кохали один одного, а між батьками їхніми була ворожнеча. Таємною стежкою часто ходив Ярослав до Мирослави. Домовлялися молодята, що спробують помирити своїх батьків. Тільки треба, щоб дівчина тихенько провела людей батька нареченого. Дівчина, нічого не підозрюючи, провела їх стежкою, яку знала тільки вона. Люди кинулися на родичів дівчини й повбивали всіх. Мирослава, побачивши все це, з жаху й горя кинулася в озеро й утопилася. Озеро те назвали Дівицею, а село – Салтиковою Дівицею. Цю легенду я записала з розповіді бабусиної сестри, яка живе в цьому селі.

На берегах мальовничої красуні Десни розташовані села нашого Куликівського району: Кладьківка, Хибалівка, С-Дівиця, Ковчин, Авдіївка, Виблі.

Ой Десно, Десно, річко-голубице,

Над тобою сходить місто білолице,

Над тобою села водять хороводи,

Серцем притулились до твоєї вроди.

( Л. Горлач )

Як не згадати легенду-повір’я про Десну, обряди, які здійснювалися раніше. Особливо весною, на Олексія ( 17 березня ). Цього дня рибалки починали плести сіті. І якщо  Олексій  припадав на середу чи п’ятницю, то вважалося, що буде весь рік мало риби. До цього дня, як правило, скресала річка. Хоча було по-різному – і 27 лютого, і 18 квітня. Як їй “захочеться”, але щоб скреснути, скинути льодовий панцир, вона повинна була одержати жертву (це за язичництва). При скресанні на “проводини” в Десну кидали хліб-сіль, щоб задобрити. Після скресання, поки не ввійде в береги, Десна гуляє 12 разів. По ній у цей час (хоч й тиха погода) до самого дна ходять великі хвилі. І в такий час застерігали: по ній не треба їздити. Не пливи в повінь! Та як же не пливти, коли в повенях випробовується міць і спритність, по-справжньому пізнається сила. Десно моя, ти починаєшся поблизу містечка Єльні, на Смоленщині. На своєму шляху вбираєш живлющі води Судості й Болви, Навлі й Неруси, Снову й Сейму, протікаєш на 1130-ти кілометрах. Хто тебе тільки не оспівував у своїх творах, щедро даруючи найкрасивіші слова. Мінялась ти, часом міліла, але не маліла.

Десно, моя Десно, до твоїх я плесів

Неодмінно буду повертатись знов.

Річко моя мила, через сині весни

Пронесу до тебе я свою любов.

( І. Клейнер).

На мальовничих берегах Десни побудовано понад 100 баз відпочинку та оздоровчий табір для дітей “Деснянка”.

Бази відпочинку

Окрім сіл, що розкинулись на берегах Десни на Куликівщині ще є такі, як Жуківка, Дрімайлівка, Вересоч, Муравійки (Вершинова й Бакланова), Смолянка, Дроздівка, Орлівка, Горбове, Грабівка. У 1923 році було створено Куликівський район,   1 квітня цього 2008 року ми будемо святкувати 85-річчя нашого району, чарівної моєї Куликівщини.

Карта Куликівського району

Сучасне завжди на порозі з минулого в майбутнє. Без минулого нема майбутнього. Ми повинні завжди пам’ятати свою історію, знати своїх предків, свій родовід.

Куликівська земля – рідний батьківський дім,

Ти для мене на світі єдина,

Саме тут для мене, - на порозі твоїм,

Починається наша Вкраїна.

( В. Тищенко )

Моя Куликівщина гордиться іменами славних жителів своїх. Це М.Д.Гузь і С.С.Мурза - Герої Радянського Союзу; Л.П.Деполович - український педагог і методист, автор довоєнного "Букваря", який видавався 19 разів; Л.М.Циндрик - заслужена артистка Киргизії, видатна оперна співачка; С.С.Андрієвський - директор Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії; Й.А.Рапопорт - учений-генетик, академік, Герой Соціалістичної Праці; П.Антоненко - журналіст, лауреат премії імені Б.Грінченка та імені М.Коцюбинського; І.М.Клейнер - учитель і педагог, відмінник народної освіти України, засновник турклубу "Вогнище", відомого по всій Україні; Г.М.Пилипенко та М.Г.Вакула - Герої Соціалістичної Праці; В.В.Труш - фермер, продукцію якого знають по всій Україні та багато інших славних імен.

 Звітують села щедрим урожаєм,

Радіє хліборобськая сім'я.

І вас зустріне пишним короваєм

Гостинна Куликівщина моя!

 ( В.Тищенко )

 У творі використані поетичні рядки місцевих авторів: І.Баглая, О.Атрощенко, І.Клейнера, В.Тищенко; поета Л.Горлача; матеріали краєзнавчого музею с.м.т.Куликівка.

Шевченкове слово в віках не старіє

Шевченкове слово в віках не старіє… Ми Шевченка славить будем і ніколи не забудем.

1   сторінка «Життя  і творчість Т.Г. Шевченка».

Вчитель. Т.Г. Шевченко — великий український народний поет. Життя нашого генія таке дивне, що слухаючи про нього, можна було б сказати, що це якась легенда, коли б усе те не було правдою.

1.Ведучий.  9 березня 1814 року в селі Моринцях, що на Київщині, в сім’ї селянина-кріпака народився Тарас Григорович Шевченко. Хлопчик ріс мовчазним, завжди чомусь замислений, ніколи не тримався хати, а все тинявся по бур’янах, за що в сім’ї його прозвали малим приблудою.

2.Ведучий.  Коли Тарасу виповнилося вісім років, батьки віддали його до диякона в науку, п’яниця-диякон навчав дітей по церковних книгах і за найменшу провину карав різками. Будучи вже відомим поетом, Шевченко згадував ту школу, куди привела його кріпацька доля.

1.Учень. Ти взяла мене маленького за руку

І хлопця в школу привела

До п’яного дяка в науку…

- Учися, серденько, колись,

З нас будуть люди, - ти сказала.

2.Учень. Не називаю її раєм.

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І повиваючи, співала.

Свою нудьгу переливала

В свою дитину...В тім гаю,

У тій хатині, у раю

Я  бачив пекло...Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

3.Ведучий.  Та не довго тривала Тарасова наука. Несподівано горе випало на долю малень­кого хлопчика. Замучена важкою працею, по­мерла мати...

3.Учень. Там матір добрую мою,

Ще молодую у могилу

Нужда та праця положила.

4.Ведучий.  Батько оженився вдруге — на Ок­сані Терещенчисі з Моренців. Вона привела своїх троє дітей. Тарас і мачуха не любили одне одного. Доводилося Тарасові у бур’янах сусіда Желеха шукати захисту від її стусанів або прямо втікати до сестри.  Т.Г. Шевченко згадує:

4.Учень «Тяжко, важко в світі жити

Сироті без роду,

Нема куди прихилиться —

Хоч з гори та в воду.

Утопився б молоденький,

Щоб не нудить світом,

Утопився б — тяжко жити,

А нема де дітись.

1.Ведучий.  Та ще, поки жив батько, то якось Тарас терпів. Батько брав його з собою, як їхав чумакувати, посилав до дяка в науку, жалував. Але коли Тарасові було 12 років, не стало й доб­рого батька. Він застудився і помер. Вмираючи, казав він, що Тарасові маєтку не оставляє, бо він і буде або дуже славний чоловік, або велике леда­що.

Дуже сумував Тарас за батьком. Він писав згодом:

5.Учень. Там батько, плачучи з дітьми
            (А ми малі були і голі),
            Не витерпів лихої долі,
            Умер на панщині!.. А ми
            Розлізлися межи людьми,
            Мов мишенята. Я до школи —
            Носити воду школярам.

2.Ведучий.  Тарас став круглим сиротою. Ані родичів, ані маєтку — нічого; навіть опікун його, дядько Павло, не дуже-то брав його в опіку; це був, за словами самого Тараса, великий катюга.

3.Ведучий.  Годі було Тарасові вдержатися в хаті. Пішов до дяка Богорського на дальшу на­уку. Богорський був нестямний п’яниця. Тараса держав він у себе не як учня, а як наймита-послуга, який мусив носити йому воду, рубати дрова то­що. А коли хлопець вивчився добре читати, поси­лав його по покійниках з Псалтирем.

4.Ведучий.  Дуже важко було Тарасу. Він втік від Богорського до маляра-диякона. Але потім по­вернувся додому. Працював пастухом. Своє ди­тинство з болем в серці він згадує через 20 років у вірші «Мені тринадцятий минало».

6.Учень.  Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в бога. .......
Уже покликали до паю,
А я собі у бур'яні
Молюся богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє -
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята -
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати -
Нема в мене хати!
Не дав мені бог нічого!..
І хлинули сльози,

1.Ведучий. Працював Тарас у Кирилівського попа Копійці, потім у пекарні Дмитренка. Дуже важко жилося. Про це важке життя, про панів і батраків написав Тарас багато віршів, які ввійшли в збірку «Кобзар».

2. Ведучий. В 1840 році вийшла збірка (перша) «Кобзаря». В цю збірку ввійшли вісім віршів: «Думи мої, думи», «Перебедня», «Катерина», «Тополя», «Думка», «Іван Підкова», «К. Основ’яненко», «Тарасова ніч».

3.Ведучий. Відкриваємо наступну сторінку: «Т.Г.Шевченко – великий художник».

4.Ведучий. У вільний від роботи час, Тарас читає, малює, однак думка знайти людину, яка навчила б його малювати, не покидає хлопчи­ка. Так він потрапляє до хлипківеького маляра, який погоджується навчити хлопчика малюва­ти. Проте пан Енгельгардт, у якого Шевченко був кріпосним, забирає його до Петербурга і Та­рас стає козачком у свого пана.

7.Учень. Хоче малювати, прагне він до знань,

Та за це багато зазнає знущань.

Нишком він малює статуї в саду,

Вночі пише вірші про людську біду.

1.Ведучий. Енгельгардт хотів зробити з хлоп­ця портретиста — Тарас вчився у Вільні, у Варшаві, в славного маляра Лампі, у маляра Ширяєва. Але одночасно був лакеєм. В Літньому саду Тарас змальовував усякі статуї.Тут, в саду, зустрів Тарас свого земляка Івана Сошенка з Богуслава Київської губернії. Ця зустріч мала вирішальне значення для подальшого життя поета.

2.Ведучий. Сошенко познайомив Тараса з відомим українським поетом Гребінкою, з російським поетом В.А. Жуковським, з кумиром тодішнього російського художнього світу К.П. Брюловим. Ці люди викупили Тараса з неволі.

3.Ведучий. Брюлов намалював портрет Жу­ковського. Портрет було розіграно в лотерею. І за ці гроші пан Енгельгардт зробив «відпускну» Та­расу. Це сталося 22 квітня 1838 року. Шевченкові було тоді 24 роки. Цей день — найясніший день у житті великого поета.

4.Ведучий. Тарас учився у Сошенка, потім у Брюлова. Він, малюючи, співав. Він дуже любив Ук­раїну, свій рідний край, і всі свої малюнки при­свячував природі рідного краю, бідним людям.

Багато писав він портретів.

1.Ведучий. Т.Г. Шевченко в 1845 р. закінчив Петербурзьку художню академію з двома срібни­ми медалями і званням «Вільного художника». Його картини — дуже гарні, прості і одночасно величні. Є у Шевченка немало творів про художників, про їх життя. Серед них повість – «Художники», яка розповідає про вчителів Т.Г.Шевченка – І.Сошенка, К.Брюлова та інших – та про самого автора.

2.Ведучий. Відкриваємо третю сторінку: «Т.Г.Шевченко і музика».

3.Ведучий. Т.Г. Шевченко був дуже таланови­тим. Великий поет, письменник, художник, дра­матург, скульптор, відомий портретист, пейза­жист. Він добре знав давньогрецьку та давньо­римську літературу. З цікавістю читав Гомера, Овідія, Данте. Цікавився драмами Шекспіра, творчістю Пушкіна. Він був навіть актором, відмінно грав на сцені. Із прожитих 47 років, 24 - був у рабстві; 10 — в казематі і на висланні.

4.Ведучий. Шевченко дуже любив музику,мав гарний голос, чудову пам’ять і відмінний музичний слух. Будучи маленьким хлопчиком, він багато співав, пам’ятав багато пісень, він не міг жити без пісні. З раннього дитинства слухав він сумні пісні ма­тері, а після її смерті їх співала сестра Катерина. Тарас і сам співав про сирітство, про важке дитин­ство, про село, про свою першу любов.

1.Ведучий. Дуже подобалися Тарасу пісні і ду­ми про український народ, історію його життя. Він любив кобзарів, які ходили по світу і співали. І Шевченко сам записував багато пісень. Після 1847 р., коли Тарас служив в Казахських степах, він багато співав пісні в степах.

2.Ведучий. Поет дуже любив природу. В вірші «Зоре моя вечірня» він зумів передати всю кра­су української природи.

(Звучить пісня «Зоре моя вечірня» ).

3.Ведучий. Поет слухав не тільки українські пісні, але і пісні інших народів. Цікавився негри­тянськими піснями, любив ритм польських мазу­рок.

4.Ведучий. Багато мандрував Т.Г. Шевченко по селах Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Волині, збирав та записував пісні. Народ часто убирався, щоб послухати спів Тараса. На весіллі української письменниці Ганна Барвінок Шевченко дуже гарно заспівав улюбле­ну свою пісню «Ой, зійди, зійди ти, зіронько вечірня» .

1.Ведучий. Коли в 1847 р. Шевченка заареш­тували і везли етапом до Петербурга, а потім до Оренбурга, він також співав. І жандарми заслухалися його співом. А співав Тарас і сумні пісні, і веселі, особливо для дітей. Любив він слухати і Керну музику, концерти Баха, симфонії Моцар­та., Бетховена, мазурки Шопена.

3.Ведучий. На вірші Т.Г. Шевченка написано багато пісень. І багато з них написав Микола Ва­сильович Лисенко. І музику до «Кобзаря» написав також він. Всі знають пісні на слова віршів поета: «Зоре моя вечірня», «Закувала зозуленька», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої»,«Заповіт», «Сонце заходить», «Садок вишневий коло хати» та інші.

4.Ведучий. Відкриваємо четверту сторінку: «Т.Г.Шевченко – борець за волю народу».

1.Ведучий. За бунтарські вірші 33-річного Тараса забрали в солдати. Він малює і пише таємно, а його гнівні вірші несли панам страх. Незважаючи на заборону, Шевченко вірші і в солдатах:

«Та малює й пише

Він таємно там…

Гнівні його вірші

Страх несли панам».

2.Ведучий. Не звертаючи уваги на заборону, Г.Г. Шевченко писав вірші і ховав їх у чоботях. Поет писав:

О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся... але не каюсь!..

3.Ведучий. Коли Шевченко був на засланні в далеких степах Казахстану, він тужив за Україною, і це можна простежити в його віршах.

         8.Учень. Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

4.Ведучий. Сум за рідною природою, за рідним краєм звучить і в віршах Тараса. Він при­зиває український народ на боротьбу за волю та краще життя. Доля України завжди непокоїла Кобзаря. Шевченко вірив в краще майбутнє свого краю.

         9.Учень .І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.

1. Ведучий. Відкриваємо п’яту  сторінку: «Ми тебе не забудем, Тарасе!».

2.Ведучий. 9 березня 1861 р. Т.Г. Шевченко виповнилося 47 років. Прийшло багато святкових телеграм, поздоровлень. Поздоровити поета, який лежав тяжко хворий, прийшли і друзі. А 10 бе­резня водяна пухлина підступила під серце, дійшла до легенів. Поета не стало. Всього 17 місяців після останньої мандрівки в Україну про­жив Шевченко в Петербурзі. Важка хвороба при­кувала його до ліжка, в маленькій кімнаті при Академії мистецтв, де він жив.

3.Ведучий.  Шевченко все сподівався, що пе­реїзд в Україну з гарним кліматом поверне йому здоров’я. Але хвороба ускладнилася. Перед смер­тю Тарас Григорович написав вірш «Что ж не по­ра ли понемногу». Це був останній його вірш.

Поховали поета на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Але друзі пам’ятали заповіт поета.

10.Учень. Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Не злим тихим словом.

   

4.Ведучий. У травні 1861 р. труну з тілом Кобзаря було перевезено з Україну. 8 травня його привезли в Канів і похоронили на високій Черне­чий горі, поблизу того міста, де Тарас Григорович хотів побудувати собі дім.

11.Учень.  Уклін тобі, Тарасе,
Великий наш пророче,
Для тебе вірно б'ється -              
Те серденько дитяче.
За тебе вічно б'ється,
За твої заповіти,
Чого батьки не зможуть,
Те сповнять їхні діти.

Вчитель. Ось і перегорнули ми останню сторінку життя і творчості Т.Г.Шевченка..

Минають віки, стираються написи на камені, тліють книги, руйнуються будівлі, але слово Шевченка — живе і вічне. Вивчаймо його, думаймо над його істиною, виконуймо його заповіти, які посилав він синам свого народу. І серед них — найперший і найголовніший:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.