Куликівщина древня моя..."
(О. Атрощенко )
Ми - сіверяни з прадідів-дідів,
Чернігівщини та мала краплина,
Що живить суть держави носіїв,
Із нас розпочалася Україна.
( О. Атрощенко )
Куликівська земля - це безмежні поля, це ліси й луги Придесення, це край древній, хліборобський, пісенний, це колиска старому й малому, це родючі землі, працьовиті люди, це моя дорога батьківщина.
Дивовижний мій край,
Мій улюблений край,
Незабутній мій край,
Придесення.
( І. Клейнер )
Куликівщина - це дійсно древній край. Заснована Куликівка в середині XVІІ ст. Уходила вона в Салтиково - Дівицьку сотню Ніжинського полку.
Із указів ХVІІІ століття, збережених у церкві, відомо, що Куликівка входила раніше до складу Ніжинського малоросійського полку, а в церковному управлінні залежала від Київського митрополита, до єпархії якого й відносилась.
Історичний статистичний опис Чернігівської єпархії за 1873 р. повідомляє:
" Село Куликовка Черниговского уезда на большой почтовой дороге между городами Черниговом и Нежином в 32 верстах от первого и в 43 от последнего, простирается на большой дороге на 1,5 версты "
За переказами, Куликівка - село дуже давнє, що проіснувало вже більше семи століть. Якщо взяти до уваги, що Куликівка стоїть на великій дорозі з Чернігова в Ніжин, що проходить тут із початку відкриття сполучення між двома давніми містами, а відповідно теж древньою, отже, можна вважати, що хутір Куликівка з'явився рано на великій дорозі. Жити на великій дорозі заїжджим двором досить вигідно, а тому немає ніякого сумніву, що відразу після відкриття дороги з'явилиcя бажаючі користуватися її благами. Так і виникло поселення Куликівка.
Чому ж Куликівка ?
Легенда говорить, що їхав один чоловік із Чернігова до Ніжина, не поспішаючи, роздивляючись місцевість, придивляючись до лісів, полів, а поміж болотами помітив пагорби. Сподобалось йому місце, і вирішив він збудувати тут хатину над самим болотом. Зазвичай люди боялися боліт, обминали цю місцину й не селились поблизу. А цей чоловік оселився. Адже ж вигідно було. Купці, поштарі, інші подорожуючі люди зупинялись відпочити й просились переночувати в господаря, що жив самотньо. А коли в 1771 році було відкрито поштовий шлях, чоловік заснував постоялий двір-готель для проїжджих.
Якось проїжджав багатий чоловік і сказав: "Оселився, наче кулик на болоті". І з тих пір пройшло багато часу, почали будуватися навкруг пагорба інші поселенці, а село звали Куликівкою. Сьогодні на прапорі та гербі Куликівки зображений кулик.
Згодом на місці першого поселенця, на найвищому місці в Куликівці збудували храм, названий на честь архистратига Михаїла. У 1787 році 17 жовтня Михайлівська кам'яна церква була освячена березенським протоієреєм Сімеоном Любарським. Стоїть вона в центрі селища й сьогодні.
А біля церкви красується озеро Сільське.
Старожили розповідали переказ і легенду про Настю. Колись через Куликівку протікала річечка Настя. Невеличкою вона була, а названа так через те, що під час нападу ворогів дівчина на ймення Настя не захотіла коритися ворогам і потрапити в полон, а тому втопилася в цій річці. Зажурилася річка за дівчиною, її вродою й стала поступово всихати. Та й пересохла, а залишилося тільки озеро там, де втопилася дівчина. А так, що озеро було посеред села, то й назвали його Сільським.
Сьогодні це чудове місце відпочинку для жителів Куликівки. Тут можна відпочити, поніжитися на літньому сонечку, скупатися, або заховатися від спеки в холодочку під вербами, які схилили свої віти до води та й сумують за красунею Настею.
Уся Куликівка колись була розділена на три частини: Січ, Злодіївка, Журавка. На Злодіївці жило багато людей, нечистих на руку. Вони ні з чим не розминались, що "погано" лежало.
Січ - це край, де колись відбувалася кривава січ козаків із поляками, чи , може, турками й татарами. Хто тепер знає?
А я живу в найкращому місці. Це моя улюблена Журавка. Кажуть, що по Чернігівському шляху, на болоті, жило дуже багато журавлів, тому що жителі тут найдоброзичливіші. Люди, ідучи по дорозі, частували птахів хлібом, зерном. Журавлі не боялись їх, сміливо підходили до дороги, щоб поласувати дарами щедрих людей. І сьогодні на нашій Журавці на деревах, на стовпах, на дахах будинків дуже багато лелечих гнізд. У нас їх називають по-різному: журавлі, лелеки, бусли.
Лелека на моїй хаті.
Чудовим місцем відпочинку для моїх односельців є ліс Селецького. Тут можна годинами вдихати цілюще повітря, насолоджуватися ягодами, милуватися чарівною природою, назбирати грибів, горіхів, послухати спів пташок, зварити запашного супу з грибами...
Старожили згадували, що між Салтиковою Дівицею й Куликівкою жив собі пан Селецький. Розповідали, що в пана Селецького багато було скарбів. Коли люди збунтували, що мало платив їм грошей, то він закопав скарби в землю. Цей скарб і понині в лісі, але й досі ніхто його не знайшов. Давно нема пана, а ліс і сьогодні зветься Селецьким.
Сьогодні наш край багатий лісами, що розкинулися на 9130 гектарах, є заповідники " Ледань ", " Селецьке", грабовий ліс.
Багатим Селецький був. У нього був спиртовий завод. І щоб збувати спирт, потрібно було якось транспортувати його. А в цей час пан Дрозд із Дроздівки вирішив побудувати залізницю через своє село. Усі документи вже були оформлені, станція також названа була Дроздівкою. І коли рейки були вже прокладені до Куликівки, надумав пан Селецький перехитрити Дрозда.. Заплатив чиновникам багато грошей, домовився й зробили залізничну зупинку в Куликівці, замість Дроздівки. Пан Селецький відправляв залізницею свій спирт, а назва станції так і залишилася – Дроздівка (бо в документах було вже так записано).
До 2001 року залізнична станція так і називалась – Дроздівка. Їдуть люди в Куликівку, а сходять на зупинці Дроздівка. Але не судилось куликівцям мати зупинку за назвою свого населеного пункту. У 2001 році залізнична станція стала називатися іменем Бориса Олійника.
Люблять мої односельці їздити в урочище Ольховик ламати калину. Посеред урочища – болото, а навкруги (наче хтось навмисне насадив) красується червона калина. Розрослися кущі, що й болота майже не видно. А легенда розповідає, що коли татари напали на село, то дівчата повтікали до лісу. Добігли до болота, а татари не вертають, наздоганяють, хочуть у полон забрати, у рабство. Вирішили дівчата йти через болото, а там трясовина, ноги втягує багнюка. Побачили вороги, що болото непрохідне, вернулись назад. А дівчата так і не змогли вибратись назад. Розсипалося намисто червоне в одної з дівчат... На місці намистинок виросли кущі калини. А зернятко в ягідці схоже на дівоче серце. Багато де знають таку легенду, але здається вона в нас правдоподібною, бо раніше, кажуть, там калини не було, лише болото. На початку свого твору я згадувала про село Салтикова Дівиця. Куликівка в середині XVII століття входила в Салтиково – Дівицьку сотню Ніжинського полку. Село Салтикова Дівиця розташоване на мальовничих берегах річки Десна.
Звідки ж пішла назва цього села ?
У сиву давнину жив у цих місцях князь Салтик. У нього була дуже гарна дочка Мирослава. А за Десною було князівство Сеньків. Красень Ярослав був сином князя Сенька. Мирослава та Ярослав кохали один одного, а між батьками їхніми була ворожнеча. Таємною стежкою часто ходив Ярослав до Мирослави. Домовлялися молодята, що спробують помирити своїх батьків. Тільки треба, щоб дівчина тихенько провела людей батька нареченого. Дівчина, нічого не підозрюючи, провела їх стежкою, яку знала тільки вона. Люди кинулися на родичів дівчини й повбивали всіх. Мирослава, побачивши все це, з жаху й горя кинулася в озеро й утопилася. Озеро те назвали Дівицею, а село – Салтиковою Дівицею. Цю легенду я записала з розповіді бабусиної сестри, яка живе в цьому селі.
На берегах мальовничої красуні Десни розташовані села нашого Куликівського району: Кладьківка, Хибалівка, С-Дівиця, Ковчин, Авдіївка, Виблі.
Ой Десно, Десно, річко-голубице,
Над тобою сходить місто білолице,
Над тобою села водять хороводи,
Серцем притулились до твоєї вроди.
( Л. Горлач )
Як не згадати легенду-повір’я про Десну, обряди, які здійснювалися раніше. Особливо весною, на Олексія ( 17 березня ). Цього дня рибалки починали плести сіті. І якщо Олексій припадав на середу чи п’ятницю, то вважалося, що буде весь рік мало риби. До цього дня, як правило, скресала річка. Хоча було по-різному – і 27 лютого, і 18 квітня. Як їй “захочеться”, але щоб скреснути, скинути льодовий панцир, вона повинна була одержати жертву (це за язичництва). При скресанні на “проводини” в Десну кидали хліб-сіль, щоб задобрити. Після скресання, поки не ввійде в береги, Десна гуляє 12 разів. По ній у цей час (хоч й тиха погода) до самого дна ходять великі хвилі. І в такий час застерігали: по ній не треба їздити. Не пливи в повінь! Та як же не пливти, коли в повенях випробовується міць і спритність, по-справжньому пізнається сила. Десно моя, ти починаєшся поблизу містечка Єльні, на Смоленщині. На своєму шляху вбираєш живлющі води Судості й Болви, Навлі й Неруси, Снову й Сейму, протікаєш на 1130-ти кілометрах. Хто тебе тільки не оспівував у своїх творах, щедро даруючи найкрасивіші слова. Мінялась ти, часом міліла, але не маліла.
Десно, моя Десно, до твоїх я плесів
Неодмінно буду повертатись знов.
Річко моя мила, через сині весни
Пронесу до тебе я свою любов.
( І. Клейнер).
На мальовничих берегах Десни побудовано понад 100 баз відпочинку та оздоровчий табір для дітей “Деснянка”.
Бази відпочинку
Окрім сіл, що розкинулись на берегах Десни на Куликівщині ще є такі, як Жуківка, Дрімайлівка, Вересоч, Муравійки (Вершинова й Бакланова), Смолянка, Дроздівка, Орлівка, Горбове, Грабівка. У 1923 році було створено Куликівський район, 1 квітня цього 2008 року ми будемо святкувати 85-річчя нашого району, чарівної моєї Куликівщини.
Карта Куликівського району
Сучасне завжди на порозі з минулого в майбутнє. Без минулого нема майбутнього. Ми повинні завжди пам’ятати свою історію, знати своїх предків, свій родовід.
Куликівська земля – рідний батьківський дім,
Ти для мене на світі єдина,
Саме тут для мене, - на порозі твоїм,
Починається наша Вкраїна.
( В. Тищенко )
Моя Куликівщина гордиться іменами славних жителів своїх. Це М.Д.Гузь і С.С.Мурза - Герої Радянського Союзу; Л.П.Деполович - український педагог і методист, автор довоєнного "Букваря", який видавався 19 разів; Л.М.Циндрик - заслужена артистка Киргизії, видатна оперна співачка; С.С.Андрієвський - директор Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії; Й.А.Рапопорт - учений-генетик, академік, Герой Соціалістичної Праці; П.Антоненко - журналіст, лауреат премії імені Б.Грінченка та імені М.Коцюбинського; І.М.Клейнер - учитель і педагог, відмінник народної освіти України, засновник турклубу "Вогнище", відомого по всій Україні; Г.М.Пилипенко та М.Г.Вакула - Герої Соціалістичної Праці; В.В.Труш - фермер, продукцію якого знають по всій Україні та багато інших славних імен.
Звітують села щедрим урожаєм,
І вас зустріне пишним короваєм
( В.Тищенко )
У творі використані поетичні рядки місцевих авторів: І.Баглая, О.Атрощенко, І.Клейнера, В.Тищенко; поета Л.Горлача; матеріали краєзнавчого музею с.м.т.Куликівка.
Немає коментарів:
Дописати коментар